четвер, 9 квітня 2009 р.

Кирилівська церква. Київ


Автор: Катерина КЛЮЗКО, культуролог, економіст

„Душа Кирилівського собору”

Присвячується усім працівникам прекрасного музею «Кирилівська церква», які доглядають і дбають про нього, а також тим, хто кожного недільного ранку запалює лампадку душі цього собору.


Всім добре відомий вираз вчителя з твору видатного українського письменника Олеся Гончара „Собор”: „Собори душ своїх бережіть, друзі... Собори душ... ”[1], а чи замислюємося ми про душу самого собору, про його стан, історію та настрій. Все він бачить та бачив кожного хто приходив до нього і залишав частинку своєї душі, чи то радість чи смуток. Адже, кожен залишає частинку себе у соборі і забирає частинку собору з собою, це відбувається доти, доки ти не станеш одним цілим з ним, і не уявляєш існування один без одного. І коли доля кидає тобі виклик та допомагає знайти свій власний храм, вважається, що тобі пощастило вдвічі. Ось і надалі я буду досліджувати та цікавитись життям одного з храмів Києва, який для мене cтав майже рідним.

Як відомо Київ багатий на істоичні пам‘ятки та архітектурні споруди. Київ як відкрита книга історії, яку можна безупину читати і звісно доповнювати її сторінки своїми розповідями.

Отже, я запрошую Вас на екскурсію одного з куточків Києва, що на далекій його околиці під назвою Дорогожичі, яка славиться видатною спорудою як Кирилівська церква.

Існує безліч легенд створення Кирилівського храму, які пов'язані навіть з Кирилом Кожум'якою відомим міфічним київським героєм.[2]

Кам‘яна Кирилівська церква входила до фамільного Кирилівського монастиря, який був заснований у 1140 році чернігівським князем Всеволодом Ольговичем. Ця споруда слугувала не лише як монастирь, а й виконувала захисну функцію укріплення Києва. Адже саме на Дорогожичах в 1139 році чернігівський князь Всеволод Ольгович розгорнув свої війська і послав ультиматум свому супернику князю В'ячеславу з проханням поступитися Києвом. В'ячеслав виконав прохання і в 1140 році Всеволод ввійшов до Києва. Він княжував у Києві 6 років і 5 місяців. Саме на тому місці де була здобута перемога за Київький престол Всеволод і прийняв рішення закласти собор на честь святого патрона, Александрійського архієпископа Кирила. Свій початок культ Св. Кирила та Афанасія бере з XII століття, його започаткувала мати Всеволода і дружина Олега – Феофано Музалон.[3] Всеволод був першим на Русі, хто заснував храм і монастир святого Кирила, який пізніше отримає своє «бінарне» продовження в Новгороді, до речі в останньому він не зберігся.[4] Це ще раз нам доводить те, що ми є свідками унікального і неповторного явища в історії не тільки Києва, а й усієї Київської Русі.

Будівництво собору розпочалось у 1140 році за сприянням Всеволода Ольговича (Кирила), як вже було зазначено раніше, але завершила будівництво монастиря і собору при ньому вдова княгиня Марія Мстиславівна, ймовірно, у 1150 році. Ансамбль монастиря тих часів включав також трапезну, братські келії та келії ігумена, а також дерев'яні фортечні стіни.

Кирилівська церква була заміською резиденцією та згодом стала родинною усипальницею для роду Ольговичів. У 1179 р. тут було поховано дружину Всеволода Ольговича - Марію Мстиславівну, а у 1194 р. відбулося поховання великого київського князя - Святослава Всеволодовича, одного з головних героїв давньоруської поеми "Слово о полку Ігоревім".

Кирилівський монастир знав час розквіту та запустіння, особливо під час татаро-монгольської навали. Він був неодноразово спаленим та зруйнованим, а також відновленим. Імена видатних людей таких як К.К.Острозький, К. Розумовський, Б.Хмельницький, М. Ханенко, І. Мазепа та багатьох інших меценатів закарбувалися в історії монастиря.

У 1748-1760 рр. здійснювалися відбудовчі роботи під керівництвом І.Григоровича-Барського. Тепер вже весь архітектурний ансамбль набув рис українського бароко. Була збудована надбрамна триярусна Благовіщенська церква-дзвіниця (перший ярус - брама, другий - церква, третій - власне дзвіниця), яка потім буде розібраною з метою "соціалістичної реконструкції міста" в 1937р.[5] Та встановили новий бароковий п'ятиярусний різьблений із липи позолочений іконостас, а стіни були розписані художниками Києво-Печерської іконописної майстерні під керівництвом А. Галика.

У 1786 р. монастир було ліквідовано та передано під «інвалідний дім», за наказом Катерини ІІ. В інтер'єрі церкви весь живопис було наказано забілити вапном.[6]

У 60-ті роки ХІХ століття Кирилівська церква опиняється у центрі уваги суспільства: священник П. Орловський під шаром вапна відкрив фрагмент фрески. Ці роботи проводилися до 1884 під керівництвом А.В. Прахова. На жаль, для відкриття фресок ХІІ ст. зняли і темперний живопис XVIII ст. в стилі українського бароко. У місцях, де старовинний живопис не зберігся, композиції були написані заново учнями київської рисувальної школи М.Мурашка: І. Селезньов, М. Клеманов, С.Гайдук, Ф. Зозулін, І. Їжакевич, Х.Платонов, М. Пимоненко та ін. Але справжніми шедеврами є роботи, виконані відомим російським художником М. Врубелем. Він працював над такими відомими роботами як зображення архангела Гавриїла, композиції "Вхід Господній у Єрусалим", "Надгробний плач", "Зішестя Cвятого Духа на апостолів" та інші роботи майстра.

Чудовий мармуровий іконостас ХIХ ст. прикрашають чотири ікони, виконані по ескізах А.В. Прахова, М.О. Врубелем, які він написав у Венеції, - Богородиця, Христос, Св. Кирило та Св. Афанасій.[7] Найвиразнішим твором серед них є образ Богородиці з немовлям, ікона написана в кращих традиціях італійського Ренесансу. В бездонних очах цієї крихітної молодої жінки, одягненої в дорогі тканини, стільки страждання і тривоги за долю сина, що вона сприймається як уособлення материнської скорботи. А образ Христа з розкритою книгою у руці з чистими аркушами наштовхують глядача на думку про свою “Табулу расу”, яку кожен пише самостійно своїми вчинками і діями. Згідно християнською іконографією, така книга символізує початок Страшного Суду: в цю книгу впишуться людські діяння, та по них судитимуть рід людський.[8]

Піднявшись вузькими сходами, що розташовані в товщі північної стіни, на другий поверх, де знаходились князівські полати (хори), відчувається велич храму ХII ст., так, як її відчували давньоруські князі. Вражає монументальний розпис ХII, ХVII, ХІХ ст., який створює цілісний живописний ансамбль. Раніше навіть підлога в церкві мала мозаїчний аморалій. Вона була виклана мозаїками, що утворювали геометричний килим. Ще однією загадкою цього храму був маленький боковий хідник перед південною апсидою, куди вели сходи в товщі стіни вівтаря.[9]

Кирилівська церква майже повністю зберегла інтер'єр ХІІ ст.

Особливу цінність представляють фрески ХII ст. (понад 800 м2). На території колишнього Радянського Союзу це найповніший ансамбль розписів ХII ст. Диво цих фресок Кирилівської церкви неможливо утримати в собі, йому затісно в єстві споглядача.

Серед фресок - численні фігури пророків, барвисті орнаменти. На стінах і зведеннях нартекса збереглася композиція "Страшний суд", але в цій композиції залишилася лише частина з зображенням раю, сцена пекла ж не збереглася: містична річ – вона подарувала прийдешнім поколінням лише Царство Боже, а пекло щезло зі стіни! І лише в ХІХ ст. під час оновлення храму А.В. Прахов розробив композицію пекла.[10]

У Кирилівському храмі знаходяться композиції ХII ст., аналогів яким не існує в жодному з сакральних пам'яток всього візантійсько-балканського кола – це житійний цикл Св. Кирила та Св. Афанасія Александрійських у південній апсиді. Такі зображення, як наприклад фреска ,,Ангел, що звиває небо в сувій” відзначаються сміливістю композиційних прийомів. Вона прикрашає пілон південного стовпа нартекса. Ця динамічна, вишукана в живописному відношенні сцена кінця світу виконана у кращих традиціях давньоруського монументального живопису і є одним із неповторних шедеврів.[11] Сумне обличчя ангела, трепетний зліт крил, покірно схилена голова передають неминучість і трагізм події. Вражають витончений малюнок і колорит сцени, витриманої в ніжних блакитних, рожевих і зелених тонах.

Від живопису ХVІІ ст. зберігся лише монументальний портрет ігумена Кирилівського монастиря Інокентія Монастирського, розташований на південній стіні. Цей живописний твір є цінним взірцем українського монументального портретного живопису ХVІІI ст.

У 1929 році Кирилівську церкву оголосили Державним історико-культурним заповідником, зважаючи на її історичну та художню цінність.

У 50-х роках ХХ століття після реконструкції було зробленне відкриття, під церквою знаходяться поховання XVII - XVIII ст. Це підтверджувало згадки авторів про наявність під фундаментами храму підземних ходів.

А з 1965 року Кирилівська церква входить до складу архітектурно-історичного заповідника "Софія Київська".

Зараз же Кирилівська церква використовується як музей і відкрита для відвідувачів, в ній проводяться екскурсії. Але вона живе і іншим життям, по деяких днях тут правиться служба. Ввечері в суботу, або зранку в неділю сюди поспішають парафіяни з трепетом в душі, вони неначе повертають нас до справжнього єства цього храму, до його істинної душі та призначення. В ці миті відчувається подих історії. Літні жінки роздають милостині, діти поспішають до батюшки за благословенням і все це під дзвін дзвонів, які закликають на службу Божу. І ось заходячи в храм відчуваєш запах ладану, чуєш спів хору і твій погляд зупиняється на яскравому світлі пані кадила, промені якого розкинулись на весь храм. Мимоволі підіймаєш голову, щоб подивитися на стелю-небо з якої на тебе дивляться ікони різних віків і починаєш вдивляєшся в них наче у вікна історії. Водночас це вікна в духовний нематеріальний світ, який не має ні часу, ні простору і в якому перебуває Божественна благодать та всі, хто її бачив за життя. Саме завдяки змальовування образів із цього нематеріального світу кожен християнин здобував можливість спілкуватися з їхніми первообразами під час молитви. Ікона стає книгою для народу. Внутрішній стан передається через вуста, очі, порухи рух. Людина споглядаючи ікону, відчуває духовне піднесення, переймає радість і скорботу, аскетизм.

Це не поодинокий випадок існування церкви та музею в Києві. Парафіяни не запалююсь свічки, а працівники музею постійно дбають про стан пам'ятки. В цій справі дуже важливе взаєморозуміння один одного, вміння йти на компроміси та шанобливе ставлення до думки кожного задля збереження унікальної пам'ятки для наших нащадків. Щоб чудові бані, перлини українського зодчества, Кирилівської церкви, що височіють на пагорбах Києва, пестили око своєю непохитною красою ще не одне покоління.

Архітектура храму символізує образ чуттєвого світу, сотвореного Премудрістю Божою. Храм трактується як символ людини. Кирилівська церква була поштовхом до появи нового архітектурного типу в сакральному будівництві Київської Русі ХІІст. Це свідчить про помітне послаблення візантійського впливу на архітектуру і розвиток національних рис старокиївського, і київського християнського мистецтва.[12]

Від колишнього архітектурного ансамблю збереглися тільки власне Кирилівська церква (XII-XVIII ст.), одна з наріжних башт з фрагментом фортечних мурів (1760) та споруда пральні з сушильнею (1820-ті), яку збудували для богадільні, а в наш час помилково вважали трапезною.

Стародавня архітектура Кирилівської церкви і її чудові настінні розписи роблять цей пам'ятник одним з найцінніших і цікавих музеїв країни. Кирилівський храм запрошує кожного, задля молитви і задля пошуку відповідей на вже поставлені запитання та задля нових запитань, з якими звертається до нас це білокам'яне диво - безцінна пам'ятка, яка є надбанням усього людства. Він вартий уваги і поваги так само, як похилі люди та ще й тому, що він неймовірно цікавий і звісно може кожному дати відповідь на його запитання. Хто шукає, той завжди знайде!

Ось така дивовижна історія цього храму. Але це лише краплина в морі, невелика частина тієї таємниці, яку я намагалася розкрити. Головне щоб ми не забували ті прості слова „Собори душ своїх бережіть, друзі... Собори душ... ”, а від себе я додам, щоб ми не забували ще й про душу самого собору і завжди залишалися Людьми.

Кожен з нас, повинен замислитися над такими запитаннями: Чи збагачується духовно сучасна людина? А якщо збагачується, то за рахунок чого? Що саме вона набуває? А що втрачає?

Ми повинні пам'ятати, що культура є основним елементом духовності і патріотизму сучасних українців. Що сучасний світ та життя людини в ньому повинен базуватися на загальнолюдських принципах. На прикладі Кирилівської церкви ми переконалися, що Україна – Русь в давньому мистецтві як живопису, так і монументальному, створила свій зримий духовний образ, свою ідентичність, чого не вдалося Візантії. У ньому відображено духовне багатство народного генія, його високі творчі можливості.

В умовах третього тисячоліття, свободи і незалежності пробуджується титанічна здатність українського народу до творення краси і добра, наділення їх високою духовністю.

В періоді Київської Русі Україна здійснила свій перший цивілізаційний вибір, сьогодні на часі – загальнолюдський, європейський, глобальний.

І в цьому глибоке значення має висока духовність наших джерел, вивчення матеріального і духовного здобутку творчого генія народу.

Ми стоїмо лише на початку цього шляху і пройти його маємо з гідністю!

P.S. Дорожіть миттю, секундою! Живіть так, щоб встигли зоставити слід після себе путящий.

Живе не той, хто чадить. Живе – хто іскрить!


Ще Фото >>>


Де знаходиться?

на Куренівці, північній околиці Києва, на перетині вулиць Олени Теліги та Новокостянтинівської

Адреса: вул. Олени Теліги, 12Б (показати на карті)
Телефони: 468-11-26; 417-22-68


Як дібратися?

Від метро "Дорогожичі" сідаєте на будь-яку маршрутку, або троллейбус №27, що йде в напрямку метро "Петрівка". Або навпаки:-)


Карта

>>>


Екскурсія

Можна замовити безпосередньо на місці, адже церква зараз, в час, вільний від богослужінь використовується музей, філіал національного заповідника ''Софія Київська'.
Телефони: 468-11-26; 417-22-68

Богослужіння

Богослуження у храмі звершуються у недільні та святкові дні, а щоденно літургії відправляютья у колишньому монастирському Трапезному храмі, відреставрованому коштами віруючих.

2 коментарі:

  1. Дякую, Катю! :)

    Гарна ідея. Треба складати рюкзачок для прогулянки вихідного дня.
    Оля Самчук

    ВідповістиВидалити
  2. Була там... :)
    Не в захваті.. маленька територія біля церкви, навіть лавок немає, нема квітників.
    А всередині, так, є гарні давні розписи. Правда, на 2му поверсі йде реконструкція... Грає гарний запис хорового церковного співу.
    Прикро, що це не діюча церква, а напівмузей... атмосфери урочистості, як на мене трошки не вистачало...

    ВідповістиВидалити