середа, 17 червня 2009 р.

Світязь.Есей

Усе навколо просякнуте свіжістю поліського надвечір’я. Терпкий дух хвої та ледь-водянисте повітря одним махом змивають усе твоє єство (яке ти ж сам розгубив серед зашорканих міських буднів, серед сотень своїх ярликів); збиває це рідне, але забуте твоє „Я” в єдину світленьку грудочку. Кулька набирає правильних форм і потихеньку плаває собі в невагомості хвойного ефіру, обминаючи сосни, що аж просвічуються наскрізь останніми мідно-латунними променями стомленого сонця. Широчінь плеса рябить від впевненого, а тому й спокійного вітерцю. Небесний Архітектор вибудовує дивовижі із хмарин. Світязь і Небо ніби змовились, легко втягуючи твою сп’янену рідним космосом душу в тужливу мелодію поліської тиші. Найріднішої в світі тиші.

...Заколисаний очеретом, гіпнотизуєшся золотистою сонячною доріжкою, що без упину манить зір фантастичними переливами червонястої світлотіні. І тебе знову кличе даль. Кличе до себе щойно народжена мрія:

- Пора!

- З Богом!.. – відповідає, тужливо усміхаючись, матінка-земля. Найрідніша у світі земля.



Немає коментарів:

Дописати коментар